"На Західному фронті без змін" Е.М.Ремарк

"Нараз я міцно засинаю. А прокидаюся від того, наче мене щось підкидає вгору, і я не знаю, де я. Бачу зірки, бачу ракети, і на мить мені здається, що я заснув на якомусь святі в парку. Не знаю, ранок тепер чи вечір, я лежу в блідій колисці сутінків і чекаю лагідних слів, вони мають зараз прозвучати, лагідні, рятівні слова... Невже я плачу? Торкаюсь очей, це так дивно, хіба я дитина? Яка ніжна шкіра... "

 Не думаю, що зможу колись забути цю книгу. Вона мене надзвичайно вразила. Пронизлива, чорно-біла просто до болю. Ремарк написав антивоєнну книгу про покоління, яке тим чи іншим чином торкнулася війна. Війну ніколи не можна насправді залишити за своїми плечами крокуючи у світле майбутнє – химери війни завжди переслідуватимуть. Навіть якщо ти вижив, не значить що ти зможеш жити.

" Наші руки - земля, наші тіла - глина, а наші очі - дощові калюжі. Ми не знаємо, чи ми ще живі. "

 Отож, сюжет вкрай типовий. Ще «зелені» хлопці, хто сповнений ідеалістичного патріотизму, а хто притягнутий до призову силою, опиняються на війні. Спочатку звичайно є ілюзія, що ти не обов’язково потрапиш на фронт, під вогонь. Може все завершиться на ученнях.  Але на війні ніколи не буває все так просто. Рано чи пізно, а солдат опиниться на фронті. 

У книзі багато страшних моментів. Страхіття війни не всім хочеться знати у подробицях. Але особисто мене налякали і вразили більш за все страхіття, що були у душах цих хлопців. Зокрема момент, коли Пауль подумки звертається до матері. Коли я читала на цьому місці я декілька разів закривала і відкривала книгу, емоції просто захопили. 

"Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь. - Іди спати, мамо, ти тут застудишся. Вона каже: - Виспатись я встигну і потім. Я підводжусь. - Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас. Вона мовчить. Тоді тихенько питає: - Ти дуже боїшся? - Ні, мамо. - Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані. Ой мамо, мамо! Я для тебе - дитина... Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці... Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло? Найспокійніше, як тільки можу, я кажу: - Там, де стоїть наша частина, мамо, немає ніяких жінок. - Паулю, будь обережний там, на передовій, Ой мамо, мамо! Чого я не можу тебе обійняти і разом із тобою померти! Які ми всі нещасні! - Авжеж, мамо, я буду обережний. - Я щодня молитимуся за тебе, Паулю. Ой мамо, мамо! Якби ми могли встати й піти, піти назад крізь роки, щоб усе горе поспадало нам із рамен, піти назад у минуле, тільки вдвох із тобою, мамо! - А ти не можеш дістати призначення туди, де не так небезпечно? - Справді, мамо, мене можуть улаштувати при кухні, а чого ж. - I ти відразу погоджуйся, не слухай усяких балачок. - Ет, що мені балачки, мамо. Вона зітхає. Обличчя її світиться в пітьмі білою плямою. - А тепер, мамо, йди спати. Вона не відповідає. Я підводжусь і вкриваю їй плечі своєю ковдрою. Вона спирається мені на руку, їй боляче. Я веду матір до її ліжка. I ще трохи зостаюся біля неї, - Гляди, щоб видужала, мамо, видужала, поки я вернуся. - Гаразд, гаразд, дитино! - Не здумайте мені чогось посилати, мамо. На фронті у нас досить харчів. Тут вони вам самим потрібні. Яка бідолашна лежить вона в ліжку, вона, що любить мене понад усе в світі. Коли я вже хочу йти, вона квапливо каже: - Я придбала тобі ще дві пари спідніх. Із доброї вовни. Тобі в них буде тепло. Не забудь їх запакувати. Ой мамо, я знаю, скільки ти набігалася, скільки настоялася в чергах, скільки напросилася, щоб купити ті спідні. Ой мамо, мамо, хіба можна збагнути, чого я мушу йти від тебе! Хто має більше права на мене, ніж ти? Ще я сиджу тут, біля твого ліжка, нам треба так багато сказати одне одному, та ми ніколи на це не спроможемося. - На добраніч, мамо. - На добраніч, дитино. В кімнаті темно. Чути, як важко дихає мати. I як цокає годинник. За вікном гуде вітер, шелестять каштани."

Загалом, фірмовий стиль Ремарка прийдеться до смаку багатьом, а безпринципне викриття воєнних страхіть – моральних і фізичних – дасть повнішу картину про те, що насправді собою являє війна. На мою думку, цю книгу, як і «Війну і мир» Толстого, має прочитати кожна людина без винятку. Може тоді ми зможемо зменшити кількість воєн, або взагалі будемо уникати їх. Недарма цю книгу забороняли під час Другої світової війни. Як тоді було б відправляти солдатів у м’ясорубку, коли вони були б вражені цими жахіттями ще до призову. Бажаю всім хоча би раз в житті почитати Ремарка, і як буде нагода – взяти із полиці і цю коротеньку, як саме життя солдата, історію втраченого покоління.

"Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну."